вівторок, 20 травня 2014 р.

Блокада Ленінграда



Блокада Ленінграда (8 вересня 1941 року – 27 січня 1944) – військова блокада німецькими, фінськими та іспанськими військами Ленінграда під час Другої світової війни. Єдиним зв’язком міста було Ладозьке озеро, яке було поза межами досягання німецької артилерії. Але пропускна можливість даного шляху була недостатньою для потреб міста. Голод разом із іншими проблемами стали причиною смерті сотень тисяч мирних жителів.

Згідно обліку відділу торгівлі Ленміськвиконкому, наявність головних харчових продуктів на 12 вересня 1941 року складала:
-       хлібне зерно та борошно – на 35 днів;
-       крупа та макарони – на 30 днів;
-       м'ясо та м’ясопродукти – на 33 дні;
-       жири – на 45 днів;
-       цукор і кондитерські вироби – на 60 днів.
Виступаючи 8 листопада 1941 року в Мюнхені Гітлер заявив: «Ленінград впаде рано чи пізно. Кільце блокади ніхто не зможе розірвати. Місто помре з голоду».
12 вересня Військова рада Ленінградського фронту вперше знизила розмір хлібної норми:
-       робочим – 500 г в день;
-       службовцям і дітям – 300 г;
-       утриманцям – 250 г.
З 1 жовтня робітники та інженерно-технічні працівники стали отримувати за картками 400 г на добу, всі інші по 200 г.
20 листопада 1941 року вп’яте для населення та втретє для військових були скорочені норми видачі хліба:
-       військові – 500 г;
-       робочі – 250 г;
-       решта населення – 125 г.
Розпочався страшний голод. Люди помирали від «леніградської хвороби» - дистрофії.
30 серпня 1941 року Державний комітет оборони прийняв рішення про доставку вантажів до Ленінграда через Ладогу.
24 січня 1942 року завдяки «дорозі життя» робітники стали одержувати 400 г, службовці – 300 г, утриманці і діти – 250 г.
За час блокади в Ленінграді померло понад 641 тис. мирних жителів, десятки тисяч померли вже після того, як були вивезені на велику землю.

Немає коментарів:

Дописати коментар