Виховна година "Земля на зерняткові стоїть"

                         

    

Мета. Ознайомити учнів з обрядами а звичаями нашого народу, де окрасою є хліб, виховувати пошану до хліборобської праці, до найдорожчого, що є в людині - хліба.

ОБЛАДНАННЯ. Колосся пшениці, хлібні вироби (виставка). Ілюстративний матеріал на тему: «Хліб - наше багатство».

Вчитель. «Земля на зерняткові стоїть...» - так говорять у народі, бо саме на колосках, звичайних і водночас дивовижних, з віку у вік трималася людська доля. Сотні тисячі слів у нашій мові, але першими за важливістю є Україна, народ, праця, хліб. Хто не знає, що таке праця і хліб, той перестає бути сином свого народу. Сьогодні ми й поговоримо про хліб. Коли і як з’явиться він на цій землі? Як люди навчилися вирощувати це диво? Чому жодне свято в Україні не обходиться без хліба? Чому така глибока йому шана?

Людина, творячи щоденну молитву, просить Бога: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». І та святість, пошана до хліба передавалась із покоління в покоління дітям, внукам. Хто і коли спік першу хлібину – чіткої відповіді немає. Але в музеї міста Цюриха зберігається хліб, випечений 6 тисяч років тому. Круглу хлібину, випечену 3 тисячі 400 років тому, можна побачити в музеї мистецтв Нью-Йорка.

Хліб священний лежить на столі -

Запашний і рум’яний, високий.

Знають добре старі і малі,

що то рук хліборобських неспокій.

Хліб священний лежить на столі,

в нього запах жнив’яного літа.

Хай завжди буде хліб на столі

і як сонце сіяє над світом.

Учень. То скільки ж років хлібові? Поблизу єгипетського міста Асуана знайшли зерна ячменю, вік яких близько 15 тисяч років. Коли в Єгипті вперше з’явився печений хліб, його подавали, як окрему вишукану страву.

В усіх кінцях світу вчені-археологи знаходили стоянки первісної людини. І скрізь було зерно. У країнах Сходу - рис, у Південній Америці - кукурудза...

Випікати хліб первісні люди ще не вміли. Та якось...

«Важкі хмари затягнули небо. Пішов дощ. Хлібороби повернулися з поля рано. Жінки заходилися готувати борошняну юшку. А готували її з розтертого каменями зерна. Одна жінка, поспішаючи, розлила її на розпечений камінь. Юшка була густою. Потрапивши на камінь, перестала розтікатися, стала коржем. Старша з жінок схопила з каменя борошняне кружальце й хотіла викинути. «Згоріло зерно!» - подумала вона. Але ж кожна жменька борошна була дорога. До того ж від маленького плескатого кружальця, якому ще не було назви, так приємно пахло. Треба покуштувати!».

Вчитель. Мабуть, природа створила хлібну зернину в мить такого високого натхнення, мить такого щедрого осяяння, яке потрачено нею і на саму людину. І в чи не найголовнішому слові нашої мови: «життя» предки не лише воздали заслужену хвалу житу-годувальнику, а й визнали його правічні заслуги в долі людства. В зернину, в цей маленький тугий злиточок матерії, стільки вкладено життєвої мудрості, добра і віри в безсмертя, що його таїна й досі здається нам магічною.

Все у нас від нього, від хліба.

Зрештою, вся історія нашого народу, пов’язана з історією хліба, з мистецтвом його сіяти, вирощувати, косити, молотити, розчиняти тісто, пантрувати як воно сходить, пекти, а коли хочете, то й гречним, вихованим ще з дитинства вмінням його їсти. Цілий цикл,  у якому свої таємниці, досвід, розрахунок, цикл, за яким можна виміряти літа людського життя...

Учень. Хліб був мірилом життя, культури. Будь-який обряд не обходився без хліба. Народжувалась дитина – йшли з хлібом, виряджали сина в далеку дорогу – мати загортала в рушник житній окраєць, йшли на поминки – несли з собою паляничку, дорогих гостей зустрічали хлібом-сіллю. В новозбудовану хату приходять неодмінно з хлібом. Жодне українське весілля не обходиться без запашного короваю. Пекти його запрошували жінок, в сім′ї яких була злагода. Оздоблення короваю шишками, голубками уособлювало побажання продовження роду, подружнього життя, достатку.

Повага до хліба склалася в народі давно. В урочисті або під час знаменних подій люди клали на почесне місце коровай. У давніх обрядових піснях хліб звеличували як основу добробуту селянина, виконавці обряду зичили господареві хлібних достатків.

Учень. Так, з приходом Нового року в кожну родину заходили і співали щедрівки, бажаючи нового врожаю та хліба.

Сію, вію, посіваю,

З Новим Роком вас вітаю.

Сійся, родися жито, пшениця,

І всяка пашниця.

На щастя, на здоров’я,

На той новий рік,

Щоб краще родило, ніж торік.

З Новим Роком вас!

Господиня подавала колядникам та щедрівникам пироги, їх несли разом із кутею також родичам.

На Великдень обов’язково випікали круглі калачі – паски. Прикрашали їх різними фігурами, виробленими з тіста – пташками, колосками, ріжками, косичками. У день повернення птахів з теплих країв випікали «сорок», «жайворонків», давали їх дітям, а вони виходили у двір, підкидали «пташок» угору й закликали весну, вітали її прихід.

Вчитель. А зараз послухаємо пісню у виконанні наших земляків братів Гжеговських «Пісня про хліб».

Учень. Неможливо не згадати цей стражденний 1933. Україну одну з найродючіших і найблагородніших земель, огорнули чорні крила голоду, сліз і страждань. Це крила хижака, які міцно стискали до нестями, до болю, до божевілля. Досі не віриться, що тут - в Україні-житниці - раптово зник хліб, люди залишились без зернини. І це в урожайний 1932 рік. І стояла вона, осліпла від горя, обдерта жива, на пів блаженна. Мукою підпирала небо, моторошно роззиралася мати-Україна, на велетенському Христі розп’ята.

На скибку хліба я дивлюся,

Рум’яну, білу, запашну,

На скибку хліба я молюся,

До неї руку протягну.

Молюсь за тих, хто скибки тої

Не дочекавсь, заснув навік.

Зими холодної, лихої,

В той чорний, тридцять третій рік.

Молюсь за нас, дорослі й діти

Щоб не зазнали бід отих.

Нехай поняття хліб, життя і жити -

Завжди належать до святих.

(О.М.Мамай)

Учень. Нині ми знаємо, що було тут. Був голод, штучно організований, був масовий сталінський геноцид, свідомо спрямований на згубу українського народу - такого ненависного диктатурі, який всюди ввижався прихований опір і затаєний сепаратизм. Цей безпрецедентний за своїм катівським розміром злочин сталінщини завдав Україні найтяжчих втрат, коштував нації мільйони людських життів, в тому числі материнських, дитячих.

(Звучить сьома частина «Реквієму» Моцарта)

Учень.                       Натопивши маковинням хату,

Закрила ляду мати.

І на ранок усі мертві.

Спіте діти, спіте любі,

І не просипайтесь!

Вас не буде мучить згуба.

Забере вас пташка райська.

Спіте, діти, спіте міцно,

Янгол Божий на порозі,

Вже не буде їсти хтітись,

І не будуть пухнуть ноги.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин,

І в тумані темно синім,

Заспівала колискову

Спи, синочку, горе-ласку,

Засипай навіки, доню;

То моя остання Ласка

З материнської долоні.

Ще пограймось навперейми

В піжмурки з бідою

Лельки!

Заховаємось від неї

У сиру земельку...

Вчитель. В оповіданнях та переказах про хліб мене схвилювало оповідання Л.Яринко:

«Ми запізнилися на електричку і змушені були залишитись у Веселому на ніч. Баба Дуся запросила нас до своєї господи, почастувала пухкими варениками з вишнями, напарила різнотрав’я. Так затишно, привітно у її невеличкій хатинці, чисто вбраній, причепуреній рушниками, образами. А ще - безліч фотокарток. То пам'ять. І бабуся наша на них така молода, вродлива, з такою гарною зачіскою. Я не втрималась і вигукнула: «Оце так коси, бабуню, були у вас!»

- Чому були? Вони в мене й зараз нівроку. тільки з двох одна лишилась.

Бабця повагом зняла з голови хустку, якось урочисто повиймала гребінець, шпильки - і до колін опустилась її коса. Кольору перестиглого жита, вона чомусь пригнітила стару, розхвилювала її, навіяла спогади. Зморщені, згрубілі щоденною чорною роботою руки ніжно пестили косу.

- Важко ж доглядати за такою красою? Ви б хоч половину одрізали. Он у місті весь час оголошення: куплю волосся. А натомість собі щось придбали.

- Важко, важко, доню. Вже й руки не ті. А з косою не розлучусь. Не можу їй життя вкоротити: від смерті вона мене й дітей моїх врятувала...

- ?

- Давно це було, коли за підібраний колосок 10 років давали. Йшли на поле збирати врожай. Колосок до колоска підбирали - так треба було.

А дома ж діти голодні сидять!

У перерву всі відпочивають, а я за копни піду, вимну зерна з колосків у маленьку торбиночку - і хутчій у коси замотаю.

Під час обшуків жодного разу не знайшли. Отак і доглядаю тепер свою рятувальницю.

Я часто згадую той вечір у Веселому і бабу Дусю, і її косу - рятувальницю й годувальницю.»

Учень. В наших руках – свічки пам’яті. Присягаємось ж нашою гіркою пам’яттю, що не допустимо знущань. Земле наша! Мати наша! Годувальниця і заступниця! Не пам’ятай зла на те, що шматували твоє тіло вогонь та залізо, що часом не піт трударя капав у лоно твоє, а кров бранців твоїх. Земле рідна, прости, що засівали тебе не хлібом єдиним, а росла на тобі купа горя, кукіль та чортополох жорстокості. Прости за те, що дорогоцінний дар твій – хліб насущний – топтали у багно, топили у морі, палили обійми і покрий вічним спокоєм тих, хто залишився в тобі у той страшний 33-ій, і буде в кожному з нас вічна пам'ять про них.

Вчитель. Грізний 1941 рік. Чорна гусениця фашистського танка зламала вирощене дбайливими руками людини стебло. І впав колосок, зронивши на землю роси-сльози. Падав солдат долілиць і з-під його грудей котилася червона хлібина.

Учень.  Вірш «Окраєць на п’ятьох».

Ішли колоною, ішли подовж села.

Ватага вахманів до табору вела.

Колону зморених, знесилених в путі.

Важкі дороги ті, дороги ті круті.

Комусь забракне сил, хтось зойкне, упаде.

Поріддя чортове у пекло нас веде.

Ішли колоною, лишали чорний слід.

Скорботні матері спішили до воріт.

Несли – хто яблуко, хто чорний хліба шмат.

Цюрук! – есесівець наставив автомат.

Цюрук! – ударив грім. Наморений хлопчак

Схопив окраєць той і похитнувсь, закляк,

Та протягнути встиг найближчому: «Візьміть!»

І кволими грудьми впав на осінню мідь.

Так і лишився там – відмучений, один…

А хліб – на нім цвіло червоних п’ять краплин.

Ламали на п’ятьох, ковтнули – і нема…

Вділила нам той хліб історія сама,

Вділила в пеклі тім і мовила: «Живіть!».

І п’янять піднесіть до буйних верховіть:

Він з кров’ю, так, наш хліб.

На кожнім колоску сіяє червоний знак.

Учень. Чи знайдеться серед нас людина, яка б не знала, з чого складався блокадний хліб? 125 грамів на добу – це ті грами, які допомогли людям вистояти. І ті 125 грамів – єдиний харч, з’їдались не просто так: необхідно було розрізати цей кусок на маленькі квадратики і кожен квадратик трохи підсмажити на буржуйці. І треба було розподілити і терпеливо чекати: ось цей квадратик я з’їм зараз, а ось цей через пів години і через годину ще ось цей – третій. 80% жмиху, трави, дерев’яної стружки, клею, трошки висівок і тільки 2% муки. Але цей умовний хліб був все-таки хлібом. Військовим хлібом.

Учень. В роки війни і після війни, як холодно і голодно було в кожній оселі. Найтяжче - пережити довгу зиму. Сім’ї були багатодітними, і кожному треба дати хоч малесенький шматочок хліба. А де взяти? Важко було дістати борошно, а коли й діставали, то не менша трудність - спекти хліб. У хаті холодно, тісто не підходить. намагалися знайти тепліший куточок у хаті - на печі. І хоч у печі не палили, всі дітки сідали навколо діжі, щільно пригорталися до неї і годинами зігрівали її своїм тілом. Хоч і малі були, та розуміли, що в тому хлібові їхній порятунок.

Прошу хвилиною мовчання вшанувати тих, хто загинув в роки голодомору та в роки Великої Вітчизняної Війни.

Учень. Довгий і нелегкий шлях від пшеничного колоска до смачного короваю. Недаремно кажуть: «Найсмачніший хліб от свого мозоля».

До землі, як і до хліба, звикають з дитинства. І тоді вже до старості не розлучаєшся з нею. Щасливий той, хто по-своєму відкрив хліб, пізнав його пахощі з колоска.

Хліб – це дитинство людства. З поваги до хліба починається людина, адже це свята повага до праці людської, до самої людини.

Польові роботи розпочинались приблизно у вересні, коли сіяли озимину, через що цей місяць називали «житосієм». Починались вони оранкою від Семена-житовія (14 вересня) і закінчувались на Богослова
(9 жовтня).

Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова.

Хто сіє на Покрова, той виводитиме взимку по корові.

Виїжджаючи восени чи навесні в поле орати обов’язково молились усією родиною. Далі господар кропив плуга, волів сумішшю з трьох вод - вечірньої, йорданської і стрітенської - щоб благополучно, швидко і добре роботу закінчити. Волів та реманент обкурювали водами і промовляли: «Господи, поможи в добрий час почати і в добрий час пожати».

Вчитель. Настає для хлібороба нелегка, але радісна праця, святкова пора збирання урожаю. І перед початком жнив, і під час праці на ниві, і закінчуючи роботу, люди співали пісні, передаючи в них свої почуття, надії, хліборобські хвилювання, гордість могутніми силами природи. Женці прославляли сонце, скаржились на свою втому, сподівались на відпочинок.

 Дуже урочисто закінчувались жнива. Дожинаючи ниву, женці залишали жмуток пшениці або жита, зв’язували його, витрушували зерно на землю, щоб добре родила, між стеблами «бороди» клали скибку хліба і черепок з водою - для «духів поля».

Оце ж тобі, борода,

Хліб, сіль, вода.

Добра нивонька була,

Сто кіп ізродила.

З квітів та колосся сплітали вінок і одягали на голову найкращій дівчині-жниці. «Останній сніп», прикрашений квітами та стрічками, несли в село. У полі, виконуючи обряди, і по дорозі додому, і за святковим столом люди співали різних обрядових пісень. Це пісні уславлення, пісні радості. Ось одна з них:

Гей, постала нива,

Чорне полотно.

Ллється жовта злива.

Сіється зерно.

Сійся, родися,

Колосом розвийся,

Засівайся, ниво,

Людям на добро.

Про бережне ставлення до хліба є багато сучасних оповідань, пісень і віршів.

Учень.                                Свято урожаю

Зал святковий весь аж сяє,

так від сонечка розцвів.

Це ж сьогодні день врожаю,

День невтомних трударів.

Честь і слава хліборобам,

що живуть в моїм селі.

Хлібороби хліб нам роблять,

знайте ви про це, малі.

Як їсте ви паляниці,

Калачі смачні їсте, -

не забудьте уклониться

хліборобові за те!

Певне, чули ви, малята,

Вже не раз такі слова:

«Хліб потрібно шанувати!

Хліб - усьому голова!»

М.Познанська

Вчитель. Хлібом могутня наша Україна. З хлібом далеко видно - на всі сторони світу. Хліборобський рік безперервний. Один урожай в коморі, в засіках, а наступний вже стелиться зеленими нивами, вже чекає сонця, вологи, людського догляду. Від жниварської осені хлібороб очікує весни, від засівної весни живе до наступної осені. Силу своїх рук, натхнення душі хлібороб віддає землі. Він не знає відпочинку в думках про хліб. Без хліба люди - сироти, а земля - страдниця. І навпаки, земля - наше багатство, наша щедра годувальниця, коли вона в бережливих, добрих руках господаря.

Золота пшениця – символ нашої країни. Недарма ж частина нашого прапору символізує сонце або золоті пшеничні лани. Хліб на столі… Хліб у серці… Шануйте й бережіть наш святий насущний хліб, бо він закріпив нас на цій землі. Живи, життя, духмяним хлібом! Здоров’я й щастя вам, добрі люди, хай завжди буде пахучий хліб на вашому столі!

2011 р.